“Солдатський привал” у Запоріжжі вітає шляхетне панство майже від початку бойових дій на Сході. Перепочити в очікуванні потяга, прийняти душ та випрати одяг, а ще поласувати домашніми смаколиками. Усе це можуть зробити українські військові, які їдуть через Запоріжжя. За 9 років роботи Привалу тут зупинялися понад 30 тисяч бійців. А все розпочиналось із занедбаної будівлі поблизу вокзалу “Запоріжжя – 1” та бажання підтримати українських захисників запоріжанки Галини Гончаренко, матері Михайла Гончаренка, військового, який загинув у боях 2014 року. У листопаді 2015 року силами комітету волонтерів Запорізької області вдалося відкрити перший хостел для військових.
Нині Привал — це приблизно 50 осіб, всі працюють виключно на волонтерських засадах. Це вже не тільки хостел, а база та склад для допомоги військовослужбовцям. За дев’ять років роботи волонтери здійснили дві сотні поїздок на лінію фронту.
В гостях у студії віжн-радіо “На дотик” керівниця ГО “Волонтерський центр “Солдатський привал” Галина Гончаренко та військова психологиня Людмила Волтер обговорювали найскладніші періоди та адаптацію до швидких змін у запитах і потребах бійців, важливість досвіду для ефективної роботи в умовах кризи 2022 року та психологічну підтримку військових.
– Історія солдатського привала це вже 9 років. Пішов 10 рік. Мабуть, не повністю ще уявляю цю дату, дійсно, під час війни рік за два, то й за три, і таке відчуття, що половину життя цим займаєшся і постійно в темі війни, – ділиться Галина
– Якщо згадати ці дев’ять, може, початок був найбільш складним чи ні? От коли все починалося?
– У порівнянні з 22-го роком, початок тоді в 15-му році це як дитяча гра. В 2022 році почалась більш складна історія Привалу, але нас врятувало і ми витримали, завдяки тому, що в нас вже був достатній досвід. Ми просто дуже пришвидшили темп своєї роботи… Ми робили все. Починаючи з перев’язки і лікування бійців, які відходили тоді з півдня. Якісь частини окремі приходили до нас, ми їх перев’язували, перевдягали, мили, і вони бігли і вливалися в Запорізьку тероборону. Весь цей час Привал працює в тому ж режимі на волонтерських засадах. Ми вже звикли і це не просто наша робота – це засіб життя. Іншого ми зараз собі не уявляємо, бо так ми потрібні. Ми це всі знаємо і всі, хто працює в Привалі, знає, для чого він тут і що йому робити.
– Нема зараз відчуття, що зараз найскладніший виклик?
Ні, вони дуже різні. У 2022 році мене запросили в один з підрозділів працювати з хлопцями, які вийшли з жорстких боїв. І один з офіцерів сказав: “Я не розумію, все, що змінюється, я не розумію, що робити”. Спокійно кажу, дихаємо, ніхто не розуміє…Той період змінився на більш врівноважений, систематизований. Почалися запити від командирів підрозділів на роботу з психологом, на те, що з хлопцями треба поговорити. Зараз знову все швидко змінюється, переміщується, рухається. Запитів таких вже нема, але відчуття того, що це потрібно, і воно просто літає в повітрі. Все одно звертаються: або переказати комусь, або якесь питання з’ясувати, дзвонять, пишуть, зустрічаємось, дуже по-різному. І я розумію, що це ми вже проходили. Коли ти не знаєш, що робити – роби те, що знаєш, – жартує Людмила.
– Дев’ять років є команда. Але ж є ті, хто приходили і йшли. Є ті, які розчаровувалися і розчаровували. От в цьому сенсі, як тут? Тримати команду як кулак і як тут знаходити для них мотивацію і від них брати мотивацію?
– Справа в тому, що майже не приходиться для цих людей шукати мотивацію, знаходити або якось тримати її в якомусь тонусі. Всі люди, які прийшли в Привал, прийшли свідомі і вмотивовані настільки, що я за них спокійна абсолютно. Вони знають, нащо вони прийшли, що вони будуть робити. Це просто люди, які в силу того, що вони не змогли зі зброєю в руках піти захищати нашу країну на фронт, вони прийшли допомагати і бути надійним тилом. І тому ми тримаємо дійсно один одного. Ми запалюємося один від одного. Ця синергія дуже допомагає…Україна зараз тримається на людях. Виключно. Це саме та міць і основа нашої країни, армії, надійного тилу. Землю з-під ніг цих людей вибити неможливо. Я це бачу, я це розумію. Тому ми допомагаємо. Кожен на своєму місці повинен робити все можливе і неможливе для того, щоб ми перемогли.
– Про ваші виїзди. Побільшала їх кількість? Така сама? Що з вашим слоном?
Сам білий слон, який у нас був (ред. – Fiat Ducato), зараз готується на фронт. Він ремонтні роботи проходить. Зараз ми їздимо на Mercedes Sprinter – це рудий бівник, бо він має таку краску. Інколи виїжджаємо на моїй босорці. Вона теж, як показала практика, дуже багато в себе вміщає… З 23-го року на фронт поїздки, і по Україні (гуманітарка, десь треба машину перегнати тощо). Приїхали, поїхали, інколи разом з Галочкою, інколи разом з нашим водієм Олегом, поодинці тут вже мотаємось. Тобто я не можу сказати, що їх поменшало. Вони, може, стали не такими, як у 2022 році, коли ти не знаєш, куди проїдеш, не проїдеш, по ходу з’ясовували маршрут. Зараз теж цікаво, бо навігатор під час повітряних тривог не працює або працює так, як йому хочеться. І ми тут минулої поїздки три кола по Покровську, по закритому місту, куди в’їзд заборонено…
– Маршрути – це і Донеччина, і наш Запорізький напрямок.
– І Харківщина, і Сумщина. На Херсонщину давно не їздили.
– Про Херсонщину. Вчора 11 число, друга річниця звільнення. Розкажіть, як наш улюблений дядя Гріша, який є уособленням Херсона і Херсонщини, яка буде звільнена.
– Дядя Гріша з нами, він живий і здоровий. Так, він дійсно весь цей час в окупованому Херсоні був душею Херсона і підтримкою величезною для херсонців. Його знають, люблять, поважають, пам’ятають. Мабуть, вся Україна, не тільки Херсон. Дядя Гріша з жовтня, здається, 22-го року, коли його контрабасом передали нам в Запоріжжя, має свою кімнату в Привалі. Але саме зараз він в турне по Україні. Він продовжує кожного дня, кожної миті думає тільки про допомогу фронту і збирає гроші постійно. Невгамовний – це точно. Людина, яка особисту пенсію і виплати пускає повністю на закупівлю якихось потрібних речей, те що бійці його просять.
– Як можна підтримувати, хто може підтримувати, враховуючи, що малих донатів не буває?
– Немає малих донатів. Є кожен докупки.
Можна на основних сторінках Галини та Людмили побачити. Там є всі можливі моменти (банки, конверти тощо). І підтримка потрібна постійно, враховуючи, що війна триває. Це війна на виснаженні, і тут дуже важливо не зупинятися. І саме завдяки таким донатам вони, як і купа інших волонтерських ініціатив, має можливість допомагати всім необхідним нашим захисникам і швидко реагувати на їх потреби.